The Penguin and the Stone
Прокрутіть вниз, щоб побачити переклад українською.
Пінгвін і камінь
Vladimir Polkovnikov's 1968 Soviet short film The Penguin appears, at first glance, to be a modest fable: a lonely penguin in a frozen wilderness, gently nurturing a stone as if it were an egg. Patiently, quietly, he shields it from the elements, tending to it with all the instinct and hope meant for life. But the object of his care will never hatch. As the seasons shift and the ice beneath him thins, he slips silently into the water, still cradling what he could not let go.
The film unfolds with no character dialogue, but not in silence. A narrator guides the viewer with sparse, reflective commentary—more poetic than explanatory—layered over a restrained orchestral score. Beneath it all, there is the subtle, persistent crackle of aged vinyl. The soundscape evokes a faded memory, something weathered and quiet, and it amplifies the film’s emotional weight. The narration doesn’t tell us how to feel, but it frames the penguin’s behavior as something more than instinct. It is loyalty. And perhaps tragedy.
These questions—about when care becomes self-erasure, about the line between hope and delusion—carry a different weight today when viewed through the lens of contemporary Ukraine. For many young men—particularly millennials—the choice of whether to stay or leave is no longer a question of ideology, but of basic survival. In cities like Kyiv, Lviv, or Kharkiv, remaining isn’t always an act of national pride. It’s often shaped by necessity: family, fear, obligations, inertia. They move carefully. Some stay indoors. They watch from windows. They calculate risk not by headlines, but by time of day and neighborhood. The penguin’s quiet persistence begins to look familiar.
Others cross borders—into Moldova, Romania, Hungary—sometimes legally, sometimes through improvised routes. For many, Poland is a pause, a transition, a kind of uncertain safety. Their departures are not theatrical or defiant. They are often undocumented, usually quiet. Not a rejection of their homeland, but a sober acknowledgment: some stones will never hatch. And leaving them behind does not mean abandoning care. It means choosing a different form of it.
Polkovnikov does not cast judgment. The penguin is not offered reward, nor is he punished. He is watched. Carefully. Without sentiment. The camera—like the narrator—simply observes. There is no glory in his commitment, but no condemnation either. His act of devotion is painful precisely because it is real. And because we recognize it. To stay can be love. To leave can be love, too.
Understanding the film’s restraint requires understanding where it was made. Soyuzmultfilm, the Soviet animation studio behind it, operated in a paradox: state-sponsored yet ideologically fraught, creatively fertile yet politically narrow. Within this space, Jewish animators played a defining role. Artists like Yuri Norstein, whose Hedgehog in the Fog and Tale of Tales would later define Soviet animation's global reputation, created films shaped by displacement, ambiguity, and cultural memory. They could not speak openly. So they suggested. Their works relied on mood, gesture, metaphor. The Penguin, though simpler in form, belongs to that lineage.
Across the ocean, in a different register of empire, Jewish animators like Art Babbitt and Joe Grant were shaping Disney’s golden era. Their work—through films like Fantasia and Pinocchio—offered resolution, transformation, and clear moral arcs. It was no less personal. These artists also drew on inherited trauma and migration, but in a context that allowed for closure. Soviet animation spoke in ellipses. American animation, even at its darkest, sought the path home. The differences weren’t ideological. They were circumstantial. Two traditions, shaped by the conditions of their time, trying in their own ways to hold onto something fragile.
The Penguin lives in the space between those worlds. It does not explain. It does not resolve. It does not redeem. It simply presents. A small creature, caring for something that cannot survive, and choosing to stay with it anyway. The film doesn’t ask whether the penguin is right. It asks whether we understand what it means to try.
There is dignity in that attempt. In not knowing whether the stone is an egg, or ever was. In deciding to hold it anyway. The film does not argue for hope. It does not argue against it. It lets us feel the closeness of the line—the quiet space where purpose meets futility.
Sometimes, survival means recognizing the difference between an egg and a stone. And sometimes, it means holding on just long enough to find out.
Короткометражний фільм Володимира Полковнікова Пінгвін (1968) на перший погляд здається скромною притчею: самотній пінгвін серед крижаної пустелі ніжно піклується про камінь, ніби це яйце. Терпляче, мовчки, він оберігає його від вітру й снігу, зігріває власним тілом, вкладаючи в нього інстинктивну надію, призначену для життя. Але об'єкт його турботи ніколи не оживе. І коли льодовий панцир під ногами тоншає, пінгвін без жодного звуку занурюється у воду — все ще тримаючи те, що не зміг відпустити.
У фільмі немає діалогів, але це не тиша. За кадром звучить голос — стриманий, споглядальний, більше поетичний, ніж описовий. Його слова лунають поверх стриманої оркестрової музики, а під усім цим — ледь чутне потріскування старої платівки. Цей звуковий ландшафт нагадує спогад: щось зношене, тьмяне, але живе. Він надає фільму ваги. Оповідач не диктує емоцій, не веде за собою. Він лиш підсвічує поведінку пінгвіна як щось більше за інстинкт. Це — вірність. А може, і трагедія.
Питання, які постають — коли турбота стає самозапереченням, де проходить межа між надією і самообманом — звучать інакше сьогодні. Особливо через призму сучасної України. Для багатьох молодих чоловіків — особливо міленіалів — вибір залишитись чи поїхати більше не є питанням ідеології. Це питання виживання. У Києві, Харкові, Запоріжжі залишаються не через патріотизм, а через необхідність. Родина. Страх. Звички. Вони не завжди виходять з дому. Спостерігають з вікон. Оцінюють ризик не за заголовками новин, а за часом доби й районом. І в цій обережності впізнається пінгвін.
Інші йдуть — до Молдови, Румунії, Словаччини. Іноді легально. Іноді — як вийде. Для багатьох Польща — не втеча і не пункт призначення. Це пауза. Тимчасовий прихисток. Їхній від’їзд не театральний, не гучний. Він часто не задокументований. Він тихий. Це не зрада батьківщини — це визнання: деякі камені не стануть яйцями. І відпустити їх — це теж форма турботи.
Полковніков не засуджує. Пінгвін не отримує ні винагороди, ні покарання. Його просто бачать. Камера — як і голос — не пояснює. Вона спостерігає. Без сентиментальності, але й без байдужості. Вірність пінгвіна болюча, бо справжня. І ми її впізнаємо. Залишитись — це може бути любов. Але й поїхати — також.
Щоб зрозуміти стриманість фільму, треба знати, де і ким він створений. Студія Союзмультфільм існувала в парадоксі: державна, але творча; обмежена, але жива. Саме в цьому просторі працювали єврейські аніматори, які формували естетику радянської анімації. Художники, як Юрій Норштейн — автори Їжачка в тумані і Казки казок — створювали роботи, позначені пам’яттю, втечею, втратами. Вони не могли говорити прямо, тому говорили символами. Їхні історії — це настрій, погляд, напівнатяк. Пінгвін, хоч і простіший, є частиною цієї традиції.
По той бік океану, в іншій імперії, єврейські художники, як Арт Беббіт і Джо Ґрант, створювали золотий період Disney. Їхні фільми — Fantasia, Pinocchio — були про трансформацію, розв’язання, моральні дуги. Вони також несли в собі біль — пам’ять про еміграцію, втрату — але їхній контекст дозволяв надію. Радянська анімація залишалась в еліпсах. Американська — шукала шлях додому. Відмінності були не в ідеології. Вони були у формах виживання. Дві культури, сформовані умовами, трималися за щось крихке.
Пінгвін — між ними. Він не пояснює. Не виправдовує. Не рятує. Він просто є. Маленька істота, що доглядає за тим, що не виживе — і все одно залишається з ним.
Фільм не питає, чи пінгвін мав рацію. Він питає: чи розуміємо ми, що це — залишитися.
У самій цій спробі є гідність. У незнанні — камінь це чи яйце. У виборі тримати, навіть коли шансів немає. Бо надія — це не завжди віра в результат. Це іноді — вірність самій дії.
Бо іноді вижити — означає визнати різницю між яйцем і каменем.
А іноді — тримати досі, щоб дізнатись.